Рідний поетові цвіт на чужинецькій землі зацвів рудими слізьми. Чи не вперше цвіт калини порівнюється зі сльозами, та ще й рудими, — припалений вогнем колір червоної калини викликає асоціацію з кривавими слізьми (руда кров — постійний епітет у народних піснях та думах). І відразу — як спалах болю — різкий контраст:
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
Навіть на тюремних мурах стужілий за Україною поет бачить її в образі дзвінкого собору — тут за асоціацією пригадується "Собор" О. Гончара, наче переносить його у спогадах на свято в рідній землі — коли і дзвони, і сонце, й радощі. Та знову виникає лихий контраст, картина колимських снігів:
Безгоміння, безлюддя довкола,
тільки сонце, і простір, і сніг,
та ота якимись вітрами занесена калина...
Звернемо увагу, як майстерно, лише переліком: безгоміння, сонце, сніг, простір — створює
В. Стус точну картину північного безлюддя. Якою психологічно промовистою є метафора:
і котилося куль-покотьолом
моє серце в ведмежий барліг.
Завершується цей пейзажний малюнок філософським образом, підтекст якого стане зрозумілим лише у контексті всієї творчості і життя В. Стуса:
і зійшлися кінці і начала
на цій чужинецькій землі.
Немає коментарів:
Дописати коментар